В. Стефаник –велетень духу і лицар свободи

  

 “Я писав тому, щоби струни душі нашого селянина так кріпко настроїти і натягнути, щоби з того вийшла велика музика Бетховена. Це мені вдалося, а решта — це література”.

                                                                Василь Стефаник

Його називали Володарем дум селянських, Мужицьким Бетховеном, а він вважав себе Великим страдником. Над ним висіло прокляття за сподіяний предками злочин — знав, що має спокутувати його. Від того все навколо було чорним, як мужицьке поле.   Чув себе листком берези, котрого пірвав вітер, забрав від мами. Постійно мучив його неспокій. Ніде не знаходив пристановища. Вчився на лікаря, але не став ним. Був послом до віденського парламенту, але нічого суттєвого зробити не зміг.  Жив у боргах. Соромився своєї бідності. Боліли йому людські страждання. Натягував від того струни душі своєї і виливав свій біль на папері. Постійно сумнівався, чи його письмо буде зрозумілим...     
           Все це про видатного класика  української літератури, письменника – новеліста Василя Семеновича Стефаника.
        14 травня 2021 року виповнюється 150 років від дня народження Василя Стефаника — українського письменника, який почав працювати на межі ХІХ та ХХ століть та здобув всесвітню славу майстра експресіоністичної новели. Художні твори прозаїка вміщуються в одному томику, але його ім’я стоїть поряд з іменами найвидатніших новелістів світу. Вони вражають своєю виключною правдивістю, справжньою оригінальністю і художньою досконалістю.
        «Стефаник – це митець з Божої ласки. Він досконало володіє формою і має подиву гідний смак у доборі своїх творчих засобів. Він уміє найпростішими засобами справити якнайбільше враження», - так казав про Стефаника  Іван Франко.
        Твори В. Стефаника перекладено багатьма мовами світу.
        В бібліотеці до цієї дати оформлена тематична поличка " В.Стефаник –велетень духу і лицар свободи", яка познайомить наших читачів з творчим доробком класика української літератури.
      

А для тих, хто в силу якихось об’єктивних причин не зможе відвідати нашу бібліотеку, ми пропонуємо познайомитись з деякими цікавими фактами  з життя Василя Семеновича Стефаника:

• Виходець з багатої селянської родини, його тато походив із запорізьких козаків і був війтом села, але мав непростий характер.

• В дитинстві Василь виносив тютюн та інші речі наймитам, щоби ті розповідали йому цікаві історії, легенди, перекази.

• Навчався в Ягелонському університеті на медичному факультеті (м. Краків), однак навчання не завершив, і медицини ніколи не практикував.

• В часи навчання у Кракові він швидко входить в поважне культурно-мистецьке життя. Дружить з Вацлавом Морачевським, Станіславом Пшебишевським, Яном Каспровичем та Владиславом Орканом.

• Профінансував перші видання свого гімназійного товариша Леся Мартовича, який потім теж став відомим письменником. За кошти Стефаника були видані “Нечитальник” та “Лумера”.

• У 1908 р. селяни обрали В. Стефаника депутатом Віденського парламенту. З 1908-1918 роки Василь Стефаник разом з Андрієм Шептицьким були послами до австрійського парламенту.

• Письменник значну увагу приділяв зовнішності, тому завжди мав елегантний вигляд.

• Стефаник одягався в найдорожчого кравця в Кракові. Гроші на одяг пересилала мама таємно від свого чоловіка.

• Ніколи не одягав вишиванку.

• Дуже любив слухати пісні, особливо у виконанні Соломії Крушельницької, проте сам доброго голосу не мав.

• Одружується з Ольгою Гаморак, дочкою священика, посла до Галицького сейму. Шлюб Стефаник брав у Львові, у Соборі Святого Юра, а вінчальними батьками були Іван Франко та Северин Данилович.

• У шлюбі народилося троє синів: Семен, Кирило та Юрій. Найстарший син — Семен — тривалий час був головою Львівського облвиконкому, працював директором музею І. Франка у Львові. Середульший — Кирило — був директором музею В. Стефаника. Наймолодший син — Юрій — у 1944 р. емігрував до Канади.

• Правнуки письменника й донині приїздять до прадідівської оселі, підтримують її, доглядають за сімейним садом.

• У сімейному житті письменник любив дисципліну та порядок. В хаті була ідеальна чистота, оселя вражала комфортом. І донині в будинку-музеї В. Стефаника збереглися меблі, що були ще за його життя.

• Коли всі збиралися на обід, завжди була точна година. Зазвичай сім’я обідала о першій годині дня. Коли сини запізнювалися, то Василь був дуже тим не задоволений .А якщо хтось запізнювався на вечерю, то кухарка взагалі не мала права подавати їжу.

• Першою публікацією була стаття «Жолудки наших робітничих людей та читальні», єдина, яку автор підписав псевдонімом Василь Семенів ( журнал “Народ”,1980 р.)

• 1897 року Стефаник вперше опублікував свої художні твори в чернівецькій газеті “Праця”. Тут було вміщено кілька новел, зокрема, “Синя книжечка”, “Виводили з села”, “Стратився”, “У корчмі”, “Побожна”, “Сама-самісінька”.

• На відкритті пам’ятника І. Котляревському в Полтаві В. Стефаник познайомився з письменниками М. Старицьким, Б. Грінченком, Панасом Мирним, М. Коцюбинським, Г. Хоткевичем, В. Самійленком, X. Алчевською, М. Вороним.

• Творча спадщина налічує 72 новели. Усі твори вражають реалістичністю зображених персонажів, оринігальністю стилю та художньою досконалістю.

• Іван Франко писав про Стефаника у 1901 році: «Письменник, яким уже нині можемо повеличатися перед світом».

• У 1928 році уряд Радянської України призначив йому особисту пенсію за заслуги у розвитку літератури. Однак у 1933 році він відмовився від неї, дізнавшись про штучний голодомор. Довідавшись про це, митрополит Андрій Шептицький допомагав письменнику матеріально.

• У 1941 році в будинку письменника в селі Русові відкрито літературно-меморіальний музей.

Помер В.Стефаник 7 грудня 1936 р., залишивши по собі «люту кривавицю – біля семи десятків новел. І справді, писав мало, а написав багато, бо створене ним – велике і величне», – писав Гнат Хоткевич.